1. Історія нашого закладу
2. Історія гімназії у віршах
3. Історія Мирополя
4. Голодомор - Миропіль в 1932-33 роках
5. Історично-краєзнавчий музей

Історія нашого закладу

31 жовтня 1870 року одночасно відбулися збори десяти громад і винесли рішення про необхідність побудови і відкриття училища в Мирополі. Лише через дев’ять років 19 січня 1879 року указом № 6 архієпископ Дмитро офіційно відкрив народне училище, Громада зібрала і потратила на побудову приміщення для училища і квартири для вчителя з двох кімнат 3800 крб сріблом, не рахуючи особистої участі в цих роботах. Казна будівництво не фінансувала.
З 1888 року однокласне народне училище Нового Мирополя перейменоване в міністерське з допомогою від казни 150 карбованців сріблом.
У 1902 році однокласне училище перетворено в двокласне, завідуючим якого став Остромецький Тимофій з освітою за учительську семінарію. Із трьох вчителів училища жоден не мав вищої освіти.
Кам’яний будинок, в якому було відкрито двокласне училище, ще й сьогодні стоїть у Мирополі біля нової школи
1918 рік. Ново-Миропільська школа стає семирічною трудовою школою.
У 1935 році, коли Миропільська семирічка стає середньою школою, у ній працює 26 вчителів, які навчали майже 400 учнів. Директором середньої школи стає Бондачук Дмитро Лазарович.
З 1938 по 1939 рік директором Миропільської середньої школи стає Степанов Олександр Васильович. Відомо, що в Мирополі була вечірня школа .
З 1934-35 навчального року Новомиропільська школа стає середньою Після окупації фашистами Мирополя в 1941 році школи були закриті, закрита була і лікарня. У школі і лікарні розквартирувалася військова частина, Лише восени 1942 року окупанти відкрили у Старому і Новому Мирополі та на Кам'янці початкові школи, У січні 1944 року шкільний дзвінок скликає дітей до Новомиропільської школи.
В 1975 році вступила в дію триповерхова Миропільська СШ № 1, директор школи Чаплінський Ю. С. Протягом першої чверті 1974-75 навчального року переобладнано 17 кабінетів, майстерню по дереву і металу.
З 1980 по 2005 рік працювала директором школи Єліна Лариса Петрівна. Завучами були Вербенець Віра Федорівна та Павлюк Людмила Станіславівна.
З 2005 директором стала Власюк Світлана Вікторівна, завучем Гаврилова Оксана Леонідівна. З вересня 2006 Миропільська СЗШ №1 стає закладом нового типу – Миропільською гімназією.

---

На початок

Історія гімназії у віршах

---

На початок

Миропіль

Миропiль - селище мiського типу на березі Случi i її лівої притоки - Чоботiвки. Знаходиться воно на полiськiй землі. Історики довели, що землі Мирополя були заселені ще в найдавнiшi часи. Тут знайдено знаряддя часiв Неолiту, виявлено поселення трипільської культури, поховання мiдi та бронзи, а також давньоруське городище. Поблизу селища розкопано 40 слов'янських курганів VI - VIII i близько 20 давньоруських X-XIII століть. У першій половині XVІ ст. за 1,5 км. від річки яка в літописі зазначалась як Сапогівка виникає поселення Сапогове, яке а кінці XVІ ст. стало називатися Миропіллям. А пізніше через переклад на мову "старшого брата" його згадують як Миропіль. Після Люблінської унії 1569 року землі Мирополя опинилися в руках графині Ростворовської, а пізніше графа Чапського. 1622 рік ілюстратор Київського воєводства записав у ньому 520 димів. В період середньовіччя місцеві феодали експлуатували населення, яке відробляло 2-3 дні панщини на тиждень, сплачувало данину і відбувало толоки. Посилення кріпосницького гніту в XV столітті сприяло масовому незадоволенню кріпосних. В цей час на Подніпров'ї 1630 року розгорілось селянське повстання під проводом Тараса Трясила. Воно захопило і Мирополь. Обурення селян Мирополя зростало, як і України загалом. Відомий факт про те як користуючись підтримкою місцевих жителів повстанці розправляються з власниками сусіднього села Колодяжного, що прибули сюди на ярмарок. Після скасування кріпацтва земельні наділи селян, що були визначені інвентарними правилами 1847-1848 рр., поміщик зменшив на 635 десятин. Селянам дісталися 2524 десятини гіршої, здебільшого непридатної для використання землі. Але варто зазначити, що землі Мирополя не лише мальовничі а й родючі. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і змушені були відбувати панщину або сплачувати оброк, визначені уставною грамотою. Обурені такою «волею», миропільці заявили: "Ми вільні, громада нізащо не стане тепер відробляти панщину". і відмовлялися виконувати будь-які повинності. Чутки про ці події швидко дійшли до сусідніх сіл, зокрема Полонного, Печанівки, Колодяжного, Котюржинець. В донесенні Новоград-Волинського земського суду на ім'я київського генерал-губернатора говорилося: "Непокора миропільських селян діє надзвичайно шкідливо на околишні маєтки". Для відновлення "порядку" до Мирополя власті викликали роту Могилівського полку. Над селянами було вчинено розправу, а їх ватажків ув'язнено. Розвиток капіталістичних відносин після реформи 1861 року сприяв розширенню винокурного, пивоварного, вовночесального промислів та виробництва будівельних матеріалів. Найбільш значним промисловим підприємством в селищі була паперова фабрика Чапських (заснована в 40-х роках XІX ст.) 1872 року вступає в експлуатацію залізниця Бердичів-Шепетівка. Станція Миропіль разом з селищем стає перевалочним пунктом хліба, лісу, смоли та інших товарів, що надходили з родючих місць губернії. Будуються і починають діяти кращі у Новоград-Волинському повіті млини на річці Случі. Зростає населення. 1867 року тут налічувалося 2995 чоловік. Тяжкими були умови праці на підприємствах графів Чанських. Робочий день тривав тут 12 і більше годин і за це робітники одержували 20-40 коп. Експлуатація і політичне безправ'я, антисанітарія, відсутність будь-якої охорони праці виснажували їх фізично й духовно. Столипінська аграрна реформа поглибила класову і соціальну нерівність селянства. Якщо в 1864 році на один тягловий двір припадало 9-11 десятин землі, то в 1910 - дві, з них 1-1,25 десятини орної. Частина селян зовсім не мала землі. Відчувалась гостра нестача сінокосів. Тільки деякі господарі мали невеликі ділянки лісу. Безземелля та малоземелля змушували селян за мізерну плату найматися до поміщиків Чапських, які мали 5782 десятини землі, або кидати рідні місця і йти на заробітки. Промислове піднесення в країні 1910-1914 рр. торкнулось і Мирополя. Значно збільшувалось виробництво паперу, суконних виробів, спирту, борошна, лісоматеріалів тощо. Паперова фабрика, на якій працювало 250 чоловік, випускала за рік продукції на 300 тисяч карбованців. Винокурний завод у 1909-1910 рр. дав 2,7 тис. відер спирту. Селище стає значним хлібним ринком Волині. Щомісяця тут відбувалися ярмарки. Через станцію Миропіль транспортувалася і велика кількість лісних вантажів. У 1913 році в Мирополі налічувалося вже 4891 чоловік населення. Дореволюційний Миропіль відзначався низьким рівнем медичного обслуговування. На всю Миропільську волость, до якої входило 24 села, була лише одна земська лікарня на 10 ліжок, де працювали два лікарі, і невеличка аптека. Повільно розвивалася освіта. Лише 1876 року на власні кошти селяни збудували однокласне училище, на утримання якого щорічно сплачували 570 крб. У 1888 році воно перейшло у відання міністерства. Дітей навчали три вчителі. У 1902 році училище перетворено на двокласне, а в 1903 відкрито ще одне - сільське однокласне, в якому працював один учитель. із загальної кількості дітей віком 8-11 років навчалося менше половини. У волосному центрі не було ні бібліотеки, ні клубу, ні книжкових магазинів. Газети й журнали передплачували лише пани та священик. Проте селяни свято зберігали і передавали з покоління в покоління скарбницю вічно живої народної культури, що проявлялася в усній творчості в піснях про кращу долю, обрядових, в співах на вечорницях. Леся Українка збирала й досліджувала ці народні перлини, ніжні й чарівні мелодії яких запам'яталися з дитинства. Пісні, зокрема купальські, поетеса зібрала і надрукувала в журналі "Житє і слово", що виходив у Львові під редакцією і. Франка. Розруху і злидні принесла трудящим перша світова війна. Переважну більшість чоловіків мобілізували до армії. Паперова фабрика, пивоварний завод та інші підприємства через нестачу сировини та робочих рук працювали з великими перебоями. Погіршувалося й економічне становище селян. Не вистачало тяглової сили і реманенту. В селищі налічувалося всього 88 коней і 95 волів, 42 плуги і 6 сівалок. У населення забирали хліб, фураж, худобу. Тільки в 1914-1915 рр. для війська,, розташованого в Мирополі, в селян реквізовано 45,5 тис. пудів сіна і 1670 голів худоби. Після перемоги Лютневої революції 1917 року великих змін у житті трудящих Мирополя не відбулося. Війна продовжувалась, біднота землі не одержала, зубожіння зростало. Велика Жовтнева соціалістична революція не принесла трудящим мир і свободу. В січні 1918 року Радянську владу було встановлено у Новоград-Волинському повіті, у т. ч. і в Мирополі. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції викликала відчайдушний опір з боку значної частини населення. З лютого 1918 року в Мирополі вже хазяйнували кайзерівські війська. Окупанти нещадно грабували населення, забирали хліб, фураж, худобу. Поміщики Чапські, які повернулися разом з інтервентами, за допомогою зброї повертали своє майно. В грудні 1918 року австро-німецькі окупанти втекли з Мирополя, під натиском загонів Української Народної Республіки. Радянська влада в селі була відновлена лише 22 березня 1919 року. В кінці квітня 1920 року Миропіль окупували польські інтервенти. Вони вчинили розправу над членами ревкому, було вбито його голову А.Я.Харкова. Пізніше на Волинь прийшла Перша Кінна армія С. М. Будьонного. 23 червня бій за визволення Мирополя розпочав 399-й полк. За Миропіль билися бійці комуністичного загону добровольців з Ростова-на-Дону під командуванням Копецького. 27 червня Миропіль було визволено. В цьому бою героїчно загинув прославлений командир полку А.В. Попа. В 20 числах липня вже діяв волосний ревком, який ухвалив рішення про підтримку Радянської влади і розгортання боротьби з інтервентами. Для миропільців настав мирний період. Трудящі включилися у боротьбу за відбудову народного господарства. У серпні 1920 року в селищі організовано комнезам, першим головою якого був Д.К. Ковалюк. Комнезам став основною опорою Радянської влади на селі та активним провідником її політики. Він допомагав незаможним селянам хлібом та іншими продуктами, вів боротьбу з куркульством, допомагав червоноармійцям у боротьбі з бандитизмом. В листопаді 1920 року було націоналізовано паперову фабрику Чапських. Суконні, вовночесальні фабрики та ін. підприємства оголошувалися народним добром. За ленінським Декретом про землю вся поміщицька і церковна земля переходила до рук трудящих селян. 3 великими труднощами розгорталися відбудовні роботи. Через брак палива з перебоями працювала паперова фабрика, на якій було зайнято 85 робітників. У грудні 1921 року вона виробила лише 4 тис. пудів толевого картону. Стояли суконні і вовночесальні фабрики та інші дрібні підприємства, через що багато робітників залишилося без роботи. В занепаді було й сільське господарство. Не вистачало реманенту і тяглової сили. В районі лютували банди. Переборюючи труднощі, населення Мирополя відроджувало економіку. Відбудовувалась паперова фабрика, відновив роботу винокурний завод, дві суконні фабрики. Заліковувало нанесені війнами рани і сільське господарство: освоювалися довоєнні посівні площі, збільшувалась урожайність, зростало поголів'я худоби. У 1922 році створюється партосередок. Його очолив П.О. Фіщук. На чолі волвиконкому став П. М. Ющук, а волосного КНС - А. і. Семенюк. 6 квітня 1923 року з семи комуністів формується партійний осередок на паперовій фабриці. Розгортають свою діяльність комсомольські, профспілкові та інші громадські організації. У 1924 році в селищі уже налічувалося 755 членів профспілок. 1923 року Миропіль став районним центром. На кінець 1925 року вже була відбудована паперова фабрика. Тільки в липні того року вона дала країні 25 тис. пудів паперу. 1924 року розпочато електрифікацію Мирополя. - Відновлювалось і розвивалося сільське господарство. У 1922 році створюється перше сільськогосподарське товариство ім. Леніна, а 1924 року - ім. 1-го Травня. Губернська газета "Радянська Волинь" в той час писала: "Дванадцять сімей, об'єднавши свої 50 десятин землі, за два роки довели навколишньому селянству, що шлях виходу незаможника із злиденного становища - це колективне господарювання". Запозичуючи перший досвід, селяни ставали на шлях кооперування ще в роки відбудови народного господарства, який потім набрав масового характеру. Партійний осередок, Селищна Рада і комітет незаможних селян особливу увагу приділяли у цей час питанню ліквідації неписьменності. У 1923 році в Мирополі вже працювало 26 гуртків, а до 1925 року вони були майже на кожній вулиці. До навчання дорослих залучалися вчителі, комсомольці і кращі учні школи. У 1922 році замість одно і двокласного училищ створюється семирічна школа з рідною мовою викладання. На кінець відбудовного періоду до навчання залучалися майже всі діти шкільного віку. Вони забезпечувалися підручниками, зошитами і необхідними, навчальними посібниками. Відкрито сельбуд, а на паперовій фабриці - клуб. При цих культурно-освітніх закладах розгорнули роботу політичні, драматичні та хорові гуртки, спортивні секції, школи ліквідації неписьменності, бібліотеки. 1925 року в селищі встановлено стаціонарну кіноустановку. Населення мало можливість дивитися кінофільми, спочатку «німі», а потім і звукові. Пережила Миропільська земля і голодомор 1933 року. Ось спогади одного з свідків цих страшних подій. ...Як зігнали людей у колгосп, то в них позабирали коней, корівок, плуги, сівалки, хліб - все, що лиш було в господарстві. У нашому дворі теж усе забрали в колектив. Пару коней, корівку, називали її "Німкеня", це тому, що вона була німецької породи. А хліб трусили кожного дня Мама тільки помастить долівку, а вони знову шпичаками перекопають, і все наші сільські люд й. Батька поставили конюхом доглядати коней. А воно на все пішла погибель Коні дохнуть, і хто винні Звичайно, конюх, бо пін біля їх ходив Коні дохнуть, люди мруть з голоду Ми ще тримаємось, бо батько принесе додому здохлятини, а мама наварить м'яса, отож було що їсти. Та скоро почали забирати людей, які начебто владі не корилися Забрали Никифора Поліщука, себто мого батька, а ще Бралюка Андрія. Погнав їх виконавець із гвинтівкою до району. Мама так побивалася за батьком, що аж захворіла, а тут ще й їсти нема чого. То було хоч батько здохлятину носив. Нас зосталося троє дітей. Найменший братик лежав у колисці, підвішеній до забитого в сволок зуба з борони. Тоді були такі борони дерев'яні, а зуби залізні Ми кричимо із старшим братом: помирає Вітя. Мама каже: колишіть його, колишіть. А він витягнувся й затих. В печі саме вогонь горів, мама варила окріп у горнятку. Та ще далі було, не пам'ятаю Так помер наш братик, А тепер вже й мама лежить на долівці. Ми з братом думаємо, що вона лягла просто відпочити Лежить день, другий. Ніхто до нас не приходить, та й нікому ходити, в усіх одне лихо - голод. Була у нас здоровенна макітра, повна маку. То ж ми того маку наїмося й спимо собі, а потім прокинемося й знову те саме. В хаті темно, бо віконця були маленькі, а світити нічим. Будимо маму, щоб вставала їсти, а вона не встає. Коли це дивимося - - наша корівка "Німкеня" побігла у двір і нумо до стайні, там і телятко привела. Ми знову з братом до мами, будимо її, щоб вона корівку подоїла та молозива нам зробила А мама далі не встає Підходимо до неї, термосимо її за одежу, та вона мовчить. і така гладка стала, що живіт більший за нас. Приїхав у двір виконавець і хтось із ким (ми це бачимо у віконце), налигали корову, телятко у віз поклали і поїхали А до хати ніхто не навідався. Десь уже на другий тиждень прийшла до криниці тітка Марфа Ярова. Дай, каже сама собі, піду побачу, що там Поліщуки роблять Заходить до хати, а у нас темно.

- Здрастуйте, діти де ж ваша мама?
- Мама там біля скрині, спить. ..
- Ой, діточки, де ж вона спить, вона мертва!

Так тітка Марфа Ярова і розповіла людям, що у Поліщуків померла Дашка. А кому що казати, як батька забрали у зону, а ми малі - - мені чотири, братові шість років, Коли це приходить Ярошенко Гриша, він був активіст і трошки нам із рідні. От він комусь і переказав у Романівку, що померла Дашка. А батько від виконавця втік. Коли їх гнали до району, батько сказав Бойкові: "Давай будемо тікати!" Той відмовився, так батько сам тікав. Попросився у конвойного ніби надвір, та й подався поза кущами та по ярах... Виконавець стріляв навздогін, та батькові, як беззбройному, втікати було легше, ніж тому наздоганяти. Після втечі батько влаштувався на кам'яний кар'єр. Туди і звістку про материну смерть передали. Скоро батько прийшов додому. Мама лежала на лаві, без труни, втім, була зодягнена. Батько обхопив руками голову, потім затулив долонями обличчя й довго плакав Труни не було. Батько з дядьками зняли із стайні двері, поклали на них маму і понесли на цвинтар Тіло поклали на дно ями, а двері прихилили до стіни, щоб земля не падала на маму. Отак і поховали. Батько знову пішов, на кам'яний кар'єр, Бо таки боявся, що його заберуть. А ми з братом залишилися самі, Та батько нас не забував. Бувало, приходить із Софішки поночі, а це десять кілометрів од нашого села. Вже було холодно, він носив кожух. А то якось нам один дядько насмикав стріхи та накидав соломи в хату "Топіть, діти, - сказав, та дивіться, щоб самі не згоріли". А тут і батько приходить. Там, де він працював, годували добре, Отож він повні кишені принесе нам - і вже є що їсти. А на ранок знову на роботі, і так тривало до кінця 1933-го. У грудні того року батько в селі Шуляйки знайшов собі жінку, а нам другу маму. Так ми з братом і вижили.
с.м.т. Миропіль,
Романівського району
З уст Поліщука Максима Никифоровича

До 1940 року промислові підприємства зростали. Для водопостачання фабрики побудовано нову греблю, відведено залізничну лінію. Підвищилась продуктивність праці робітників, яких працювало тут 345 чоловік, збільшився випуск валової продукції і поліпшилась її якість. Напередодні Великої Вітчизняної війни паперову фабрика вже виробила понад 5 тис. тонн картону і 3 тис. тонн обгорткового паперу. Сільськогосподарські артілі, що виникли у відбудовний період, у 1928 році об'єднались у колгосп ім. 1-го Травня. Матеріально-технічна база його була ще слабка. В господарстві налічувалося 5 пар робочої худоби, 18 корів, молотарка, віялка, сівалка, 2 культиватори, 3 борони та деякий інший дрібний інвентар. На основі машинно-тракторних товариств і товариств спільного обробітку землі у 1930-1931 рр. створюються сільськогосподарські артілі "Новий господар", "Шлях бідняка" і "Червоний клич", що згодом перейменовані па колгоспи «Комінтерн», «20-річчя РСЧА» та ім. Чапаєва. У 1931 році в Мирополі створено машинно-тракторну станцію, яка подавала практичну допомогу колективним господарствам. Завдяки цьому швидко зростав рівень механізації сільськогосподарських робіт. Напередодні Великої Вітчизняної війни в Мирополі працювали лікарня на 50 ліжок, аптека. Обслуговували населення 9 кваліфікованих лікарів і 10 медпрацівників середньої кваліфікації. Розвивались освіта й культура. Ще в 30-х роках серед населення загалом було ліквідовано неписьменність. У 1935 році семирічку перетворено на середню школу. 26 учителів виховували учнівську молодь. 1928 року, в день святкування одинадцятої річниці Великого Жовтня, урочисто відкрито клуб ім. Петровського. Розгорнув свою діяльність клуб паперової фабрики. В бібліотеках налічувалося близько 50 тис. примірників книжок. Відкрито книжковий магазин і магазин культтоварів. У 1932 році почалася радіофікація селища. Робітники і селяни почали жити заможним і культурним життям. Але їх мирна праця була перервана війною, що її розпочала гітлерівська Німеччина. З першого дня війни трудящі селища разом з усім радянським народом стали на захист своєї Батьківщини. Понад 650 патріотів пішли в ряди Червоної Армії. 28 червня 1941 року воєнні дії вже розгорнулися на підступах до Мирополя. Лінія оборони проходила по правому березі р. Случі. Майже дві доби гітлерівці не могли захопити переправу, яку стійко захищали радянські воїни. 6 липня селище було окуповане фашистськими загарбниками. Смерть і руїни несли на нашу землю фашистські розбійники, 6 липня 1941 року вони з вхопили селище. З радянськими громадянами розпочалась жорстока розправа. З першого дня війни трудящі Мирополя стали на захист своєї Батьківщини. Понад 850 патріотів селища пішли в ряди Радянської Армії. На фронтах Вітчизняної війни вони билися з фашистами. із комуністів та комсомольців була створена підпільна організація, що діяла на території Дзержинського району. Керівником її став колишні директор Малокозарєцької школи С Г.Левченко. 7 листопада 1941 року на перших зборах підпільників був обраний комітет, до складу якого увійшли С. Г.Лєвченко, Г.П. Олексійчук, 0.Я. Лещук, М. С. Суріков, В. І. Кирилюк, і. М. Барчук, В. С Порхун. В роботі підпільної організації також брали участь О, А. Кухарський, Е. А. Кухарська, П. Я. Кузченко, К. С. Альохін, М. Й. Дембрівський, Т. С. Танасієнко та інші. Вони були зв'язані з Чуднівськими, Баранівськими, Житомирськими підпільниками. Члени цієї організації проводили антифашистську агітацію серед населення, розповсюджували листівки, що надавались обласним підпільним комітетом партії, а також, зведена Радінформбюро. Вони підбирали людей та збирали зброю для партизанського загону, переправляли військовополонених через лінію фронту, завдавали матеріальних втрат ворогові. Так, Антон Трубійчук із своїм сином Юрком зібрали 12000 патронів, 5 гвинтівок, 25 гранат. Дмитро Громов, Ольга Никитюк, Анісія Харчук зривали постачання фашистів хлібом, ламали сільськогосподарські машини і розповсюджували листівки. І.В.Кирилюк у 1941 році знищив 15 тонн пального, вивів з ладу 21 трактор, зривав доставку запасних частим. Михайло Суріков, Віктор Назаров організовували втечу радянським людям з фашистських таборів. Виготовляючи документи, вони переправляли їх через лінію фронту або направляли у партизанські загони. Під керівництвом підпільного комітету було пущено під укіс на ст. Печанівка залізничний ешелон, внаслідок чого виведено з ладу 15 вагонів, з них 6 з боєприпасами. На залізниці було затримано рух на 24 години. Пішли під укіс ешелон з машинами і санітарний поїзд. Весною 1943 року підісланий німцями провокатор Л. Савіцький вдав підпільників. Фашисти заарештували 160 чоловік. Було розстріляно В.І. Кирияюка, В.С. Миронюка, Д.А. Романка, М.С.Швирид, К.С.Альохіна та багато інших. У боротьбі з фашистськими катами загинули А.Кирилюк і його дружина - С.Голеницька. З уцілілих підпільників було створено партизанський загін, який діяв на території Дзфжинського і Баранівського районів. Він увійшов в з’єднання Малікова. Командиром його став С. Г.Левченко. Загін пустив під укіс 129 ворожих ешелонів, вивів з ладу 600 автомашин, підірвав близько 100 мостів і знищив велику кількість гітлерівців. В ніч на б січня 1944 року 323 стрілецька Житомирська дивізія визволила Миропіль. Багато горя завдали фашистські людожери жителям селища. В одному лише Мирополі гітлерівці знищили пряли понад 1000, чоловік, тобто майже чверть частини місцевого населення.. Миропільці свято шанують пам'ять воїнів-визволителів та односельців, які ціною свого життя довели вірність рідній Вітчизні. До 20-річчя з Дня Перемоги над фашистською Німеччиною, їм споруджено 2 пам'ятники й обеліск. Ще в ході Вітчизняної війни миропільці почали відновлювати економіку, відбудовувати школу і культурно-освітні заклади. Робітники паперової фабрики приступили до відбудови свого підприємства. Порівняно швидко були відновлені гідротехнічні споруди і головний корпус. У 1945 році встановлено нафтовий двигун, електромотори і парові котли. Підприємство одержало від держави одну картоноробну і дві папероробні машини. Але тільки влітку 1947 року вдалося пустити першу турбіну. На кінець 1950 року фабрика була відбудована і реконструйована на сучасній технічній основі. Відновили свою роботу промартілі і підприємства побутового обслуговування які також успішно виконали планові завдання четвертої п'яти річки. Багато праці доклали трудівники села для відбудови колгоспів. В перші після воєнні роки не було машин. Землю обробляли кіньми і коровами. Держава подала допомогу насінням. Колгоспники за порівняно короткий строк освоїли довоєнні посівні площі. Широким фронтом вели будівництво виробничих приміщень. Вже на кінець четвертої п'ятирічки господарство колгоспів загалом було також відновлено. У 1949 році артілі ім. Чкалова та "1-ше Травня" об'єдналися в колгосп їм. Чкалова, а в січні 1951 року артілі «20-річчя РСЧА» і «Комінтерн» - у колгосп "Комінтерн". Згодом ці колгоспи об'єдналися в один - ім. XXІ з'їзду КПРС, а пізніше з нього виділилося два - колгосп ім. Чкалова і колгосп ім. Крупської. У 1944-1947 рр. було проведено кілька суботників по відбудові і ремонту лікарні, школи і будинку культури, по очищенню подвір'я підприємств, установ і вулиць від завалів і брухту. Це набагато сприяло швидкій відбудові шкіл і відновленню їх нормальної роботи. Вже у 1944 році у 8-річній і середній школах навчалося 720 учнів і працювало 32 вчителі, а у 1950 році відповідно 939 і 41. З новим завзяттям посилюється робота у наступні роки на паперовій фабриці. Тут встановлено понад 100 електромоторів, механізовано вантажно-розвантажувальні роботи, пущено три стрічкові транспортери, два автонавантажувачі. Завдяки цьому продуктивність праці зросла на 25%. Раціоналізатори внесли десятки пропозицій, впровадження яких дало 15 тис. крб. економії на рік. Значну допомогу для реконструкції фабрики подають підприємства братніх республік. Так, роздвижні регулюючі шківи та редуктори для приводів поступають з РРФСР, насоси - з Білорусії і Молдавії, латвійські трудящі надсилають радіоізотопні регулятори. Фабрика поповнюється досвідченими інженерно-технічними кадрами, набуває більше знань і досвіду колектив підприємства. Майже всі робітники мають середню освіту, частина навчається в спеціальних навчальних закладах та загальноосвітніх школах. Завдання восьмої п'ятирічки колектив виконав достроково - фабрика дала країні близько 90 тис. тонн паперу. Тепер її продукція надходить не тільки в Області України, але й в РРФСР, Молдавію, Латвію Литву, Естонію і навіть за кордон. За досягнуті успіхи електрика Є.Ф. Шилюка удостоєно ордена Жовтнева Революції, машиніста А. М. Бондаренка - ордена Трудового Червоного Прапора Групу працівників фабрики нагороджено медалями «За трудову відзнаку» і 76 ювілейною медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна». Колектив паперової фабрики успішно виконав свої виробничі завдання другого року дев'ятої п'ятирічки. Вироблено за рік 20400 тонн наперу, план виконано на 101,4%. Далі зростало і організаційно зміцнювалося господарство колгоспів. За роки післявоєнних п'ятирічок посилилась їх матеріально-технічна база, склалися і зросли керівні кадри. Завдяки цьому і копіткій праці колгоспників набагато підвищилася врожайність сільськогосподарських культур та продуктивність громадського тваринництва. У 1957 році зусиллями двох артілей на р. Случі було споруджено ГЕС на 500 квт, яку підключено до державної електромережі. За високі врожаї цукрових буряків і пшениці у 1966 і 1967 роках колгосп ім. Чкалова був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР і нагороджений двома Малими золотими медалями. Зросла технічна озброєність господарств. У 1972 році в них налічувалося ЗО тракторів, 17 комбайнів, 21 автомашина і багато іншої техніки. В колгоспах працюють 58 механізаторів, з яких 6 з вищою освітою і 15 з середньою спеціальною освітою. У 1957 році Миропіль став селищем міського типу. За 1955-1970рр. збудовано нове приміщення школи, 500 житлових будинків. Близько 700 сімей за цей час переселились у нові квартири. Піднесення матеріального добробуту зумовило неухильне зростання торговельної мережі і купівельної спроможності населення. Якщо у 1965 році було 14 магазинів які реалізували товарів на 1385 тис. крб., то у 1970 році відповідно 18 і 1938 тис. крб. В другому році дев'ятої п'ятирічки ця сума зросла уже до 2066 тис. крб. Трудящі придбали і мають тепер у власному користуванні 8 легкових автомашин, 68 мотоциклів, 550 велосипедів, 240 телевізорів, пральні машини, пилососи тощо. В селищі діє лікарня на 75 ліжок, фельдшерсько-акушерський пункт, пункт охорони здоров'я й аптека. Миропільців обслуговують 8 лікарів і 50 чоловік середнього медперсоналу. Дальшого розвитку набули освіта і культура. У середній, восьмирічній і початковій школах 53 вчителі навчають 627 учнів. Працює консулат пункт заочної середньої школи. Школи мають обладнані кабінети, музеї. Вчительці Н. Г. Татарчук у 1969 році присвоєно почесне звання Заслуженого вчителя Української РСР. За післявоєнні роки 220 громадян селища одержали вищу освіту в інститутах країни. В Миропільській школі навчалися нині Герой Радянського Союзу В. і. Тимощук, генерал-лейтенант артилерії В. О. Мартишок, доктор медичних наук, професор В. Я. Дроботун та інші. В селі до нині існують колгоспи. Хоча і не процвітають, але впевнено виходять з кризи, яка склалась на даний момент. Працює і паперова фабрика разом з Миропільською ГЕС. А люди в нас не лише трудящі а й талановиті .Кожний в селі знає художників Ю.Чалінського ,який був директором школи №1; Г. Луцюк, котрий пройшов через вогонь Великої Вітчизняної і О. Турбовський. На картинах народних майстрів зображено мальовничі місця Мирополя. Тому моїм односельчанам є чим і ким гордитись.
(З "iсторiя міст i сіл України")

---

На початок

Миропіль в 1932-33 роках

Немало горя приніс голодомор 32-33 р. в наше селище Миропіль. По певних даних в Мирополі –тоді с. Старий і Новий Миропіль, Кам’янка померло біля 120 чоловік. Неможливо сьогодні після 70р голодомору встановити справжнє число жертв. А наші села були на гарних ґрунтах, вирощували гарні врожаї зернових, картоплі, буряків. Господарі мали в господарствах корів, кіз, можливо все це і врятувало їх від лютого голоду. Мерли в основному в тих сім’ях ,де було багато дітей, були одинокі пристарілі і не було рідні. Мабуть, почуття родинних зв’язків допомогло багатьом вижити. Старожили розказують, що із сіл Северки, Гендрихівки, Мар’янівки відвозили дітей на Старий Миропіль і садили в поїзди, що відходили в різні сторони на Київ, на Фастів, щоб зберегти своїх діточок. З ними прощались мабуть навічно. Це встановлено точно, бо через багато десятків років писали до нас в Селищну Раду листи з цих сіл про допомогу знайти дітей .Н а території Мирополя була Військова частина, паперова фабрика ,3 колгоспи, які хоч якось могли підтримати людей в цей голодний рік. Вже те що колгоспникам, які робили в полі, вивозили куліш і скибочку хліба (який називався хлібом) бо був він із пасльону, дало можливість вижити самим і хоч якось допомагати своїм сім’ям . Можна назвати імена тих хто померли. Від голодомору 1932/33 р. Це

1. Штогріна Пилипа померли 3 доньки (Марія, Теклія, Марта )
2. Дорощук Марія –стара жінка
3. Янко Йосип –одинокий
4. Шинкар Максим – старий чоловік.
5. Діхтярук Тодось – старий чоловік.
6. Сім’я Зозулі – 5 чоловік.
7. Брати Проценти – Іван і ще одне невідоме.
8. Руденко Лідія – 3 роки.
9. Сім’я Буслюк Горпини – п’ять сестер і брат.

Наші односельчани розказують як під плотом, коло хати лежали розпухлі люди, вже іноді їм не можна було нічим допомогти. Так і помирали, їх вивозили на кладовище і хоронили в ямах, які були зарання викопані. Хто вони, так ніхто і не дізнався. Кількість прошаків, що ходили день у день була незліченна і у всіх на устах було одне слово: „Їсти...” В Мирополі в той час жили десь більше двох тисяч євреїв, які вели торгівлю. Голодні люди носили їм із хат все, що могли і міняли на харчі, щоб якось прожити декілька днів, тижнів. Це, мабуть, теж рятувало. Світ ніби би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити. Земля перевернутися від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, Земля обертається, як їй і належить, і ми ходимо по цій Землі, єдині спадкоємці того, що було.

Сьогодні мрія тих нещасних 33-го року – хліб святий на столі. Хліб – це життя!
На початок